Діалектика – загальна теорія розвитку

Сучасна картина світу серйозно ставить під сумнів принципи діалектики, сформульовані як основні її закони, як з теоретичного, так і з методологічного боку. Але чи дають ці міркування підставу для того, щоб відкинути діалектику як філософську проблему? Навпаки, це одна з найактуальніших філософських світоглядних проблем, коріння якої сягають далеко вглиб історії світової філософської думки.

Слово „діалектика” – грецького походження, яке означає: мистецтво вести бесіду, мистецтво розмірковувати. Старогрецькі філософи вживали цей термін у різних значеннях. Наприклад, Сократ називав діалектикою вміння вести вчену розмову з метою досягнення істини. На його думку діалектика – це мистецтво з’ясування істини шляхом зіткнення протилежних думок про предмети та явища світу. Платон, загалом, вважав діалектику найважливішою з усіх наук, бо вона, на його думку, єдина дає людині знання істинного, духовного буття. Платон стверджував, що діалектичний шлях витягує мислення людини з трясовини всього чуттєвого та земного і спрямовує його у потойбічний світ вічних та незмінних ідей. Він був одним з перших філософів, які багато розмірковували над проблемою взаємного переходу протилежних понять людського мислення з одного в інше як проблемою сходження людської думки від конкретного до абстрактного, від часткового до загального.

Вже у Стародавній Греції досить чітко виділяється і інша лінія проблеми діалектики – концепція змінності та розвитку світу як такого. Діалектика переноситься з галузі людського мислення на світ загалом. Геракліт досить чітко сформулював ідею динамічної єдності протилежностей. Кожна річ і кожне явище у процесі змін перебуває у протилежних станах, переходить у свою протилежність. Живе стає мертвим, молоде старим і т. д. Все тече, все змінюється. Неможливо два рази вступити у одну і ту ж річку. Тому гармонія речей тимчасова та минуща. Рано чи пізно гармонія долається боротьбою протилежностей внаслідок якої одна з протилежностей перемагає. Боротьба вічна. Знищуючи попередню гармонію боротьба створює нову, і так до безконечності. Вічна боротьба веде до вічної зміни речей, до вічного оновлення світу.

Чим більше протилежності розходяться, твердив Геракліт, тим більше вони сходяться для боротьби, внаслідок якої потім виникає „чудова гармонія”, неминуча доля якої знову впасти у дисгармонію внаслідок боротьби протилежностей. По суті Геракліт вперше сформулював у загальних рисах діалектичний закон єдності і боротьби протилежностей. І він же першим потрапив у капкан своєї концепції. Сформулювавши ідею внутрішнього суперечливого змісту речей та явищ світу, він зупинився перед нерозв’язною проблемою: як цю суперечливу природу всього сущого можна відобразити у логіці людського мислення? Проблема, яка не розв’язана у філософії по сьогоднішній день.

Першими намагалися розв’язати цю проблему софісти. Найвидатніший з них Протагор сформулював тезу: людина є мірилом всіх речей. А це означає, що оскільки реальність мінлива та суперечлива, то кожна людина пізнає те, що відповідає їй як суб’єкту пізнання. Саме у цій ролі людина виступає мірою та критерієм речей та явищ світу. Одна і та ж річ, твердив Протагор, одній людині видається гіркою, а іншій – солодкою. Однак, де ж критерій істини? Діалектика Геракліта переросла у софістику Протагора.

Значний внесок у розробку проблем діалектики зробив Арістотель. Намагаючись подолати софістику та розвинути ідеї Геракліта, Арістотель запропонував розглядати діалектику як вчення про ймовірне знання і як метод пізнання. Таким чином, діалектика виступає в ролі лабораторного методу дослідження, який поступово має приводити мислення до істини. Завданням діалектики має стати вивчення самої мислительної діяльності людини, яка шукає істину, з’ясування суперечностей мислення та їх подолання. Як бачимо, Арістотель обмежив діалектику галуззю ймовірного та правдоподібного знання, як етапного на шляху пізнання істини. Наступним етапом і досконалішим у пізнавальній діяльності людини, на думку Арістотеля, є логіка, яку він грунтовно опрацював у праці „Аналітика”.

Філософи Середньовіччя тлумачили діалектику у різних значеннях, однак найчастіше як мистецтво вести наукову дискусію або доводити правильність тієї чи іншої точки зору.

У філософії епохи Відродження частково робилися спроби відродити діалектичні ідеї мислителів стародавнього світу, зокрема ідеї тотожності протилежностей у бутті та мисленні людини (Дж.Бруно, М.Кузанський).

Поглиблений аналіз проблем діалектики зробив І.Кант у праці „Критика чистого розуму”. Загалом, він дійшов висновку, що лише у тому випадку, коли логіка пізнання приходить до формулювання тверджень, які претендують на об’єктивну істину, вона стає діалектикою. Як тільки розум, вважав І.Кант, намагається вирішити питання про світ загалом, він неминуче впадає у суперечності (антиномії розуму). Ці антиномії, на думку І.Канта, і є вираженням дійсних об’єктивних суперечностей буття. Зрозуміло, що з кантівських антиномій цілком логічно випливав висновок про неспроможність людського розуму повністю пізнати світ.

Найповніше з позицій класичної ідеалістичної філософії проблеми діалектики розв’язав Г.Гегель. Діалектику він розглядав як єдино правильний метод пізнання, протилежний метафізиці. Метафізичний метод, на його думку, завжди виходить з одного якогось визначення, що заперечує протилежність. Наприклад, з точки зору метафізики світ є конечним або безконечним – щось одне. Діалектичний метод навпаки виходить з єдності протилежностей, тобто з того, що світ є єдністю конечного і безконечного. Таким чином, вважає він, діалектичний метод розкриває істинний зміст предметів і явищ дійсності, в основі якої лежить принцип розвитку.

Г.Гегель першим логічно послідовно розробив закони (принципи) і категорії діалектики як логіки і теорії пізнання: закон єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення; категорії – причина і наслідок, можливість і дійсність, тотожність і відрізнення, зміст і форма, випадковість і необхідність, абстрактне і конкретне.

У своїх працях Г.Гегель змалював величаву картину діалектичного розвитку світу і діалектики як методу та теорії пізнання цього світу. Разом з тим, гегелівська діалектична концепція світу і пізнання не позбавлена містики та штучних натяжок. Хоч і красиво виглядає гегелівська концепція переходу буття в небуття, буття в інобуття, чогось в ніщо і ніщо в щось, становлення як знаменита гегелівська тріада, але в дійсності це містика і явна натяжка. Світ, як показала практика, значно складніший у своєму змісті і принципах розвитку ніж це здавалося Г.Гегелю.

У сучасній світовій філософській думці розробляються альтернативні види діалектики. Концепція трагічної діалектики А.Ліберта (1878 – 1948) Основна праця цього німецького філософа „Дух і світ діалектики” була вперше опублікована у 1912 р. і потім багато разів перевидавалася, набувши великої популярності в колах філософської громадськості.

Проаналізувавши історію діалектичних вчень, А.Ліберт дійшов висновку: ні матеріалізм чи ідеалізм, раціоналізм чи ірраціоналізм у минулих класичних філософських системах виявилися неспроможними з’ясувати проблеми діалектики. На його думку, класична філософія так чи інакше зводить діалектику до проблеми „зняття” однієї з протилежностей для досягнення гармонії або єдності протилежностей. Субстанція ж духу не входить у діалектику. Тому єдність та гармонія в такій діалектиці виступає як детермінізм – вічне прямування до гармонії. Діалектика життя у класичних філософських системах, вважав А.Ліберт, була замінена діалектикою понять, конструюванням теорій, які до самого життя майже не мали ніякого реального відношення. Завдання полягає в тому, щоб подолати „стару діалектику” і збудувати такий філософський світогляд, у якому б діалектика стала реальною життєвою силою, самою долею життя.

Суттєва властивість життя – „йти до завершення”. Ця властивість породжує життєвий страх кожної людини перед настанням неминучої смерті. Усвідомлення власної загибелі провокує стресові ситуації, життєвий вибух, порив, заперечуючи щораз раціоналістичні надії на досягнення гармонії як єдиної мети життя. Страх, на думку А.Ліберта, є позитивною інстанцією, яку не можна усунути з культури. Саме цієї життєвої реальності не розуміла і не змогла з’ясувати класична діалектика.

Справжня діалектика, зазначає А.Ліберт, полягає у творчій свободі духу, свобода духу – живильне джерело діалектики. Зрозуміти ж свободу духу і його першооснову – діалектику, можна лише за допомогою міфу, оскільки лише міф зливає у єдине ціле раціональне і ірраціональне, життя з абсолютом.

Екзистенціалістська концепція діалектики. її представники С.К’єркегор, М.Мерло-Понті і особливо Ж.-П.Сартр виходять з того, що, по-перше, про діалектику можна говорити лише як про діалектику людського буття, а не природи; по-друге, ніякої реальної універсальної діалектики (типу гегелівської чи марксистської) нема і бути не може; по-третє, „нещасливу свідомість” людини усунути неможливо, бо лише людина є джерелом трагічного бачення світу.

„Негативна діалектика” франкфуртської школи. Назва цього типу діалектики пішла від назви основної філософської праці Теодора Адорно (1903 – 1969) „Негативна діалектика”. У цій праці Т.Адорно запропонував інтерпретувати діалектику як „критичну теорію”. Основне завдання негативної діалектики – служити звільненню понять людського мислення від „чарів” штучно сконструйованих соціологічних доктрин, у т. ч. і марксизму, у яких нерідко „те – що – є” пояснюється „тим – чого – немає”. Як і більшість сучасних зарубіжних філософів Т.Адорно заперечує всеосяжність діалектики як методу, пропонуючи для дослідження соціальної дійсності широко використовувати метод моделювання. Саме метод моделювання, на його думку, дає змогу відкривати нову історичну практику, перебудовувати суспільство шляхом пошуку нереволюційних факторів зміни світу.

Звичайно, проблеми діалектики як однієї з найактуальніших проблем сучасної філософської думки не вичерпуються вищенаведеними концепціями. Проблеми діалектики розробляють прихильники різних філософських течій від марксизму і до герменевтики та неореалізму, від неотомізму до сучасної політичної філософії. Нам важливо було окреслити дану проблему, дати зрозуміти студентам, що філософія не завершується якоюсь однією, навіть геніальною теорією, а що філософська думка завжди пульсує і буде вічно пульсувати в ритмі з історичним часом, збагачуючи людський світогляд новими гранями філософського сприйняття та розуміння світу.

Основні принципи діалектичного методу пізнання

Діалектика, вивчаючи не конкретні форми і види розвитку, а загальні моменти, зв’язки, закономірності будь-якої зміни є не тільки загальною теорією розвитку, але і універсальним методом пізнання об’єктів, що розвиваються. Діалектичне мислення звичайно характеризують як гнучке нестандартне творче збагнення світу.

Протилежністю діалектичного мислення є догматизм, як антиісторичний, схематично – закостенілий тип мислення. Якщо діалектик здатний гнучко відгукуватися на змінність реальності (перебудовуватися), то догматик, один раз затвердивши для себе певні принципи, істини, правила, не здатний від них відмовитися і, застосовуючи старі принципи у нових обставинах, робить помилки. Догматизм є гальмом прогресу у всіх сферах людської діяльності.

Діалектичний підхід до аналізу об’єкта характеризується трьома основними принципами.

I. Принцип розвитку (або принцип історизму) виходить із того, що любе явище, подія – це процес, у якому завжди є народження (виникнення), становлення, загибель (знищення) і поява на старій основі нової якості і так нескінченно. Принцип розвитку вимагає від нас у пізнанні об’єкта відповісти, принаймні, на чотири питання.

• 1). Генезис. Як, із чого, у силу яких причин виник даний об’єкт.
• 2). Минуле (історія об’єкта). Які етапи об’єкт пройшов у своєму розвитку? Як ці етапи зв’язані між собою? Що на кожному з етапів об’єкт втрачав і що здобував нового? Які можливості реалізовані в розвитку об’єкта, які – ні?
• 3). Сьогодення. Якщо об’єкт продовжує актуально існувати, то необхідно відповісти на запитання: чим він є тепер?
• 4). Майбутнє. Які основні тенденції розвитку об’єкта? Які існують альтернативні шляхи реалізації цих тенденцій у майбутньому (прогноз, як необхідний елемент принципу розвитку).

II. Принцип загального зв’язку, щоб зрозуміти суть об’єкта, необхідно досліджувати різноманіття його зовнішніх і внутрішніх зв’язків; виділити серед цього різноманіття закони, тобто суттєві, загальні, необхідні, повторювані зв’язки. Зв’язок визначається як взаємозумовленість існування явищ, розділених в просторі та часі. З виявлення закономірних зв’язків починається наукове пізнання, для філософського пізнання характерне вивчення універсальних зв’язків, наприклад, детермінізму – причинно – послідовного зв’язку. Основні універсальні зв’язки є елементами в системі діалектики (докладніше див.: „Система діалектики”).

Сучасна наука і філософія, у зв’язку з інтенсивною розробкою таких загальнонаукових методологій, як структурний і системний підходи, розвинула вчення про типологію зв’язків. Застосовуючи принцип загального зв’язку до вивчення конкретного об’єкта, необхідно знати, що зв’язки діляться на:

v суттєві – несуттєві (необхідні – випадкові);

v жорстко детерміновані (динамічні) – імовірнісні, кореляційні (статистичні);

v зв’язки функціонування, розвитку або керування;

v зв’язки, що забезпечують перехід речовини, енергії або інформації.

Конкретним проявом принципу загального зв’язку є системний підхід. Методологічна специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину (систематична модель об’єкта). Методологічна ефективність системного підходу пояснюється наступними причинами.

По-перше, він дозволяє вивчати складні об’єкти, поширювати межі пізнаної реальності (наприклад, поняття біосфери і ноосфери в концепції В.І.Вернадського, поняття біогеоценозу в сучасній екології, оптимальний підхід у керуванні і т.п.).

По-друге, він орієнтує на вивчення цілісності об’єкта не тільки шляхом фіксації безлічі різноманітних різнотипних зв’язків, а і через уявлення всіх зв’язків, як логічно однорідних, що допускають порівняння та зіставлення. У цьому процесі важливо вірно вибрати критерії розподілу та “одиницю” аналізу (наприклад, товар в економічному вченні Маркса, тип взаємодії в загальній теорії поля, біогеоценоз в екології).

По-третє, для складних об’єктів можливо декілька розподілів за різними критеріями і підставами (в об’єкті виділяють декілька підсистем і простежують зв’язки між ними).

III. Принцип протиріччя орієнтує нас при збагненні сутності об’єкта проаналізувати його основні протиріччя. Із усього різноманіття зв’язків виділяються основні суперечливі зв’язки, тому що вони з погляду діалектики є джерелом розвитку об’єкта. Протиріччя – це взаємодія протилежних, взаємо-виключних сторін і тенденцій в об’єкті, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморозвитку буття. Протиріччя – це одночасно і єдність, і боротьба протилежностей. Протилежність визначається як істотне розходження (тобто не будь-які різні сторони, частини об’єкта можуть бути протилежностями, а лише ті, які представляють розходження в рамках однієї сутності). Наприклад, між мною (як людиною) і Місяцем є розходження, але немає протилежності; а між Землею і Місяцем є – є, тому, що вони є елементами Сонячної системи. Для того щоб застосувати принцип протиріччя в пізнанні об’єкта, необхідно:

ü серед безлічі елементів в об’єкті знайти суттєві розходження – протилежності;

ü вивчити механізм взаємодії протилежностей;

ü визначити стадію розвитку протиріччя (стадії протиріччя):

• 1. виникнення;
• 2. становлення і зрілість;
• 3. розв’язання; на третій стадії боротьба протилежностей переважає над єдністю, наступає період загострення протиріччя, що може закінчитися або переходом системи знову в рівноважний стан, або переходом її в нову якість, або загибеллю.

Основні принципи діалектичного методу становлять фундамент діалектичної логіки. Діалектична логіка вивчає принципи і закономірності творчого мислення. На відміну від формальної логіки, де діє принцип виключеного третього (А або не-А), що забороняє протиріччя в мисленні, у діалектичній логіці протиріччя є джерелом істинного знання. Бачити протиріччя, мислити протилежності в їх єдності, пам’ятати, що є в будь-якого явища і “зворотний бік медалі” важливо не тільки в науковому пізнанні, але і у повсякденній практиці. От як про це пише О.Ф.Лосєв: “Я вважаю, що займатися діалектикою і не робити з неї ніяких життєвих висновків – це порожня справа і дармоїдство Якщо ти працюєш як підлеглий, увесь час пам’ятай, що ти служиш не своєму начальникові, а загальнолюдській свободи; і в такому випадку ти вже не зможеш бути ні підлабузником, ні підлизою, ні підлесником. Якщо ти начальник, то і отут не зле пам’ятати про твоє велике призначення служити діалектиці відносного та абсолютного в досягненні загальнолюдської свободі; у такому випадку діалектика не дозволить тобі бути ні хамом, ні держимордою, ні світовим владикою, ні рвачем, ні Наполеоном. Діалектика свободи є кінцева запорука нашої і особистої, і суспільної шляхетності1”.