Скасування кріпосного права на Україні. Реферат

Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різноманітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні реформи. Тут належність Україні певних територій встановлювалася першим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев’яти українських губерніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.

На початку 60-х років царський уряд здійснив “визволення селян” згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”.

Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинності – роботою або грішми – змушені були надати селянам у постійне користування “садибну осілість” і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зобов’язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами Росії норми селянського землеволодіння (від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобережних). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, надавати їм неповні душові наділи.

У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15% загальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім’ями – 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94% ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі.

Для державних селян (50% селянства України – 2,2 млн. ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ.

У 1862 р. було здійснено реформу фінансового господарства держави й управління фінансами зосереджено в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: пере-озброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років.

У 1864 р. здійснено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.

Останньою реформою була міська (1870 р.). У містах встановлювалися міські ради – “думи”, членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана міським головою. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні.

На Правобережжі, яке тільки-но пережило польське повстання, земство поширилося в 1911 р., що негативно позначилося на освіті й економіці, а головне – на національній свідомості населення правобережних губерній. Незважаючи на серйозні недоліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприяли розвиткові капіталізму в імперії. Так, в Україні в 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. – 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя.

За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою – центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії.

Велике значення для подальшого економічного піднесення України мав розвиток морського торговельного флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Важливе значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57% видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13% загальної чисельності населення.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн. десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні – на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавлянням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, протягом 1890-1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян.

Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. робітників.

Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період розвивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноблення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій.

Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра II. Таку назву указ дістав у зв’язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу – 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії – ліберальна і революційно-демократична.

Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху – звільнені із заслання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш – згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку “Громада”. Аналогічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України – Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., – відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі.

Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політичного щомісячника “Основа”, що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 рр. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності “Громада” має бути аполітичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.

На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив українською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.

Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури виконували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтелігенції, що іменувався “Старою громадою”, і далі видавав різну літературу українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише через кілька років після цього царського погрому “Громада” таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгоманов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став “батьком” українського соціалістичного руху.

У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою “Громада”, де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гуртки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гурток “Київська комуна”, до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. “Земля і воля народові!” – таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових селянських повстань, переростання їх у революцію.

Перелом у народницький рух внесло “ходіння в народ”, яке з 1874 р. набрало масового характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринському повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське повстання.

З цією метою народники використали бунтарські настрої селян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на “доброго царя”. Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з допомогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію “Таємна дружина”, учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. “чигиринську змову” було розкрито, майже тисячу людей заарештовано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в’язниці й виїхати за кордон.

Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. Наприкінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою діяльність, багато їх учасників було заарештовано.

В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба робітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація “Південноросійський союз робітників”, члени якої керували страйками робітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив “Союз”, його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в’язниці. Були засуджені також його соратники.

Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрівська (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки.

У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу”, який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катеринославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін – колишній учасник петербурзького “Союзу боротьби”, того ж року об’єдналися в “Союз боротьби” соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники “Союзу боротьби” Києва та Катеринослава.

Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало “Братство тарасівців”, організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.

Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався промисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфактур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників.

Сільське господарство дедалі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загострювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв’язаність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі.

Широкого розмаху набувала боротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції – ліберальна та революційно-демократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній території України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв’язки, які об’єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою передумовою формування капіталістичної української нації.

Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу половину XIX – перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.

На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – Львів, 1996.
2. Дорошенко Д. Нариси історії України. – К., 1991. – Т. 1-2.
3. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. – К, 1998.
4. Історія України: Навч. посіб. – К., 1997.

Скасування кріпацтва в Україні. Реферат

Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола І давав зрозуміти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вимагали покласти кінець цій “ненависній практиці”. Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення провести ряд реформ, спрямованих насамперед на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об’єктом гострих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у проведенні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чорноморських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, кріпацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки мало-якісною, що не виправдовувала себе економічно.

До того ж небачена конкуренція і власна безгосподарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспроможні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впровадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58% були кріпаками, то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають на тому, що селянські заворушення створили “революційну ситуацію”, яка перелякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис. селян.

Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричинилося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу. Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала кріпацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, котрий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олександр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію (згодом перейменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів.

Помітне місце у Головній комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій Ґалаґан – переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший українець – М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтавської губернії – робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити настрої на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні в роботі цих комісій взяли участь 323 дворяни, що представляли різноманітні інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя, Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони розуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було: коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царський уряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться інтереси дворянства – головної опори режиму.

Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми – особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголосити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня воля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селян раптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться. Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землею чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, не дивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянам землі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибутків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушувати селян обробляти неродючі ґрунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати роботу в селищах і містах, щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для тамтешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакам щедрі наділи.

Проте за прибутки, втрачувані внаслідок звільнення селян, поміщики вимагали грошової компенсації. У багатому ж чорноземом південному регіоні України переважав інший підхід. Тут поміщики воліли, щоб кріпаки відбуваючи панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували головним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього “південного” підходу переважали також в інших частинах України.

На Лівобережжі й особливо у Полтавській губернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки. У недавно освоєній Південній Україні, де бракувало робочої сили, великі землевласники виступали за продовження кріпосного права десь на 10 років. А на Правобережжі польські магнати взагалі не хотіли давати селянам землі. Однак, незважаючи на перешкоди, за наполяганнями царя Головна комісія продовжувала діяти.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетворивши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі провини мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селянських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновниками, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, повинен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових зобов’язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов’язані з правом землеволодіння. Реформа в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для власного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьому селян зобов’язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов’язувалися виплачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонувався крихітний “дарчий” наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі служили при панських садибах, – на Україні їх налічувалося близько 440 тис., – оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана земля поділялася на три категорії:

Причому селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна, – меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10% своїх колишніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на 30%. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на сім’ю, то на Лівобережній та Південній Україні – лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю. Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості польської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю.

Інша особливість реформ на Україні зумовлювалася формами землеволодіння. У Росії, де понад 95% селян жили общинами, документ на щойно набуті землі був у колективній власності, а плата за них входила в обов’язок общини. Але на Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й майже 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відповідальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того розвиненої прив’язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських.

Слід пам’ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили державні селяни, які поділялися на щонайменше 30 різних категорій, включаючи майже 1 млн. колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за поміщицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму розпорядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто отруювали життя підкупні чиновники).

Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р. звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків. Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами – натомість наділи урізалися, а селянам нав’язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля заворушень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах.

На Лівобережжі та Південній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила пам’ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціально-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення. Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

1. Словник-довідник з історії України. – К., 2000.
2. Полонська Н. Історія України. В 2-х книгах. – К., 1996.

Кріпосне право в Україні, скасування кріпосного права в Україні

Українські міфотворці від історії переконали і себе і інших малих сих з України, що кріпосне право на їх вільній землі ввела в 1783 році зла німкеня Катерина, а до того українці вільно і щасливо жили у Великому князівстві Литовському, Речі Посполитої та Гетьманській державі, володіючи всіма правами і свободами, якими їх наділили Литовський статут, магдебурзьке право, конституція Орлика і їм подібні документи.

Насправді ж історія кріпосного права на українсько-білоруських землях почалася в 1447 році, за три століття до Катерини – почалася з привілею великого князя Литовського Казимира. І ніде в Європі, крім хіба що Латвії та Естонії, кріпосне рабство не було настільки жорстоким, безжальним і деспотичним, як на землях Великого князівства Литовського. І якщо на Лівобережжі кріпацтво і переривалося на 130 років, то на правобережній Україні, яка перебувала під владою поляків – перше євроінтеграторів України – до 1793-1795 років, кріпосне право без переривань збереглося до самого 1861 року.

Вже на початку XVI століття Герберштейн відзначав, що народ у Великому князівстві Литовському “жалюгідний і виснажений важким рабством”, і ніякий Литовський статут їх залежному положенню допомогти не міг.

Як говорить французький історик-славіст Даніель Бовуа , ” Литовський статут, який виник в XVI ст. … був надзвичайно жорстокий, дозволяв трактувати селян як рабів, як худобу”.Саме так польські пани і сприймали своїх українських і білоруських селян, як худобу ( “бидло”). Як саме жилося українським селянам під владою поляків Бовуа переконливо розповів у своїй книзі “Гордіїв вузол російської історії: влада, шляхта і народ в Правобережній Україні (1793-1914)” і в своїх інтерв’ю:
– Українських селян трактували як рабів ще в ХІХ ст. Деякі шляхтичі були переконані, що селянин не має душі …

– Відносини між поляками і українцями “нагадували часто відносини між паном і рабом […]. Були такі жорстокі, як на американських плантаціях бавовни, на французькій Мартініці або десь у Африці”.

– Деякі дворяни були навіть переконані, що селянин не має душі. Всі були такими? Звичайно, були і пани, які допомагали своїм селянам під час повені, голоду або посухи. Але зазвичай ставлення до простолюдина як до такого було, дуже м’яко кажучи, презирливим.

– В книзі є вражаючий список, який тягнеться на дві сторінки: пан убив селянина на смерть, що було визнано “згідно з волею Божою”, економ вбив вагітну жінку – відсидів два тижні в арешті. І це все відбувається не в XV ст., А в 30-х роках XIX-го. При цьому ваші критики пишуть, що ви перебільшуєте, що жорстокі люди зустрічаються всюди. Але це ж факти, записані в польських трибуналах, перенесені згодом в російські архіви! – Про те, що народ жив в нелюдських умовах, (поляки) згадують в півслова. Братання з народом найчастіше зводилося до одного: що пан брав собі коханку з народу – як тоді це називали – “подрасованіе” селян. Для панів це було нормальним.

Граф Мечислав Потоцький мав у палаці в Тульчині цілий гарем з красивих українських селянок. Коротко кажучи – сенсу шукати правду в дворянській пам’яті і шляхетських мемуарах немає. Ненависть народу, яка проявлялася століттями, що не бралася з нізвідки.

Скасування кріпосного права в Україні

До середини XIX в. кріпосна система остаточно зжила себе. Вона істотно стримувала спільний економічний розвиток. Невдоволення нею проявляли гноблені поміщиками селяни. Ліквідації кріпацтва вимагала українська інтелігенція. Розуміли невідворотність змін і правлячі верстви суспільства. Всі суспільні протиріччя загострила Кримська війна.

Особливості економічного розвитку українських земель напередодні реформи 1861 р

Економічне становище України середини XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом старих, кріпосницьких відносин і формуванням нових, ринкових. На Лівобережжі розширювалися посіви тютюну та конопель для продажу, на Правобережжі вирощували багато пшениці і цукрових буряків, на Півдні одночасно з розширенням посівів пшениці розвивалося тонкорунне вівчарство.

Але з кожним роком все більш очевидним ставало те, що подальший розвиток господарства неможливо без ліквідації кріпацтва. Поміщицькі господарства давали 90% товарного хліба. Однак можливості збільшення або навіть збереження його виробництва на досягнутому рівні були вичерпані.

Гостро відчувався брак вільної кваліфікованої робочої сили. Поміщики не мали коштів, необхідних для придбання сільськогосподарської техніки та найму робітників. Постійно терплячи невдачі в спробах раціоналізації виробництва, вони покладали надії тільки на звичне посилення експлуатації кріпаків. Поміщики продовжували скорочувати селянські наділи і одночасно збільшувати панщину. В кінці 50-х рр. XIX ст. серед поміщицьких селян Наддніпрянщини кількість безземельних наблизилося до 1 млн. чоловік.

Гостра криза економічного та суспільно-політичного життя посилила Кримська війна 1853-1856 рр. Вона негативно позначилася на відсталій економіці всієї Російської імперії, а на українській – особливо. Південна Україна була прифронтовою зоною, і тут царська влада ввела військовий стан.

Через Екате-рінославську, Херсонську, Таврійську губернії безперервно рухалися військові команди, транспорти зі зброєю, боєприпасами, іншим спорядженням. Зміст армії ліг важким тягарем на населення. Війна підривала як поміщицьке, так і селянське господарства.

Влада забирали в рекрути молодь, збільшували податки, зобов’язували містити армійські підрозділи на постої, організовувати їх транспортне забезпечення підводами, віддавати худобу для військових потреб тощо. Великі втрати поніс Крим, особливо його південна частина, яка, по суті, перетворилася на безлюдну пустелю. Багато жителів Криму, Херсонщини та Катеринославщини бігло від війни в північні губернії.

Посилення антикріпосного руху селян

У роки Кримської війни помітно посилився антикріпосний рух селян. Як це часто бувало і в попередні роки, селянські повстання передували чутки про те, що місцеві поміщики і посадові особи приховують намір царя скасувати кріпосне право і дати волю.

Про “Київської козаччини”, коли в 1855 р в рух прийшли селяни 8 повітів Київщини, розповідалося в § 8. Подібні виступи відбулися в 1856 р на Катеринославщині, Херсонщині, Харків-щині, Полтавщині та Чернігівщині, де серед селян поширювалися чутки, що ніби в Криму в степу під наметом сидить цар і роздає селянам свободу.

Цілими селами селяни, головним чином державні, рушили до Криму. Тому і рух назвали: “У Таврію за волею”. Селяни до Криму не доїжджають, бо в дорозі їх зустрічали поліція і війська і повертали назад. У ряді випадків по селянах стріляли.

Хоча і не такі масштабні, селянські заворушення тривали і в наступні роки. Все частіше навіть глухі чутки про підготовку урядом зміни в їхньому становищі піднімали селян на протистояння своїм поміщикам.

Фортечні заявляли, що вважають себе вільними, і відмовлялися виконувати будь-які повинності. Військові каральні команди змушували їх приступати до роботи, активістів військові суди засуджували до різних видів покарань, зокрема, до заслання в Сибір. Але виступи не припинялися. У 1856-1860 рр. вони охопили понад 160 тисяч селян.

План антиросійського повстання в Наддніпрянщині

У роки Кримської війни була зроблена спроба підняти в Україні національно-визвольне повстання. Ця спроба пов’язана з діяльністю правобережного польського шляхтича Михаля Чайковського (1804-1886). Він брав участь у польському повстанні 1830-1831 рр., А після його поразки виявився в еміграції в Парижі.

Будучи поляком, Чайковський разом з тим симпатизував Україні та її майбутнє бачив в тісному зв’язку з відродженою Польщею. Відновлення державності Польщі та України він пов’язував з переможною війною європейських держав і Туреччини з Росією.

Ще до початку Кримської війни Чайковський звернувся до султана з пропозицією створити під турецьким командуванням козацький військовий підрозділ. Сформували полк чисельністю близько 1400 бійців. Службовою мовою в полку був український. Під командуванням Чайковського, який взяв собі турецьке ім’я Садик-Паша.

Чайковський планував вступити в Україну, що, на його думку, повинно було викликати антиросійське повстання. Але події склалися так, що до військових дій на території материкової України не дійшло. Все вирішилося в Криму, і полк після закінчення війни відвели в тил.

Суспільний рух за проведення реформ

В середині XIX ст. посилився суспільно-політичний рух за проведення реформи кріпосницької системи. Українська складова цього руху була слабкою. Сама поява на політичній арені Чайковського – польського шляхтича, який спробував звільнити і Україну, і Польщу, остаточно засвідчило, що нащадки української козацької старшини порвали зі своїм народом.

Серед численних їхніх представників не знайшлося таких, які б скористалися надзвичайно сприятливою внутрішньою і міжнародною ситуацією для розгортання масової національно-визвольної боротьби.

Українська інтелігенція, хоча і жадала змін, перебувала на початковому етапі свого формування і, отже, не була готова до відкритої політичної боротьби. Її прошарок в Україні був надзвичайно тонким, і виявляла він себе головним чином в літературно-публіцистичній праці в рамках загальноросійського демократичного табору.

Російські журнали друкували антикріпосні поезії Тараса Шевченка. Іван Тургенєв переклав на російську мову “Народні оповідання” Марка Вовчка, “які були одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі”.

Підготовка селянської реформи.

У 1857 р почав роботу заснований імперським урядом для підготовки реформи Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового, без крутих і різких поворотів, звільнення селян. Незабаром для детальної розробки проектів реформи на місцях створили Губернські комітети, пропозиції яких розглядалися урядовими Редакційними комісіями.

Пропозиції українських поміщиків свідчили, на перший погляд, про їх недемократії в порівнянні з російськими “колегами”. Останні готові були передати селянам, причому в обов’язковому порядку, більшу частину землі. Тільки б за землю заплатили. Більшість же українських поміщиків трималося за землю і бажала залишити її собі якомога більше.

Однак справа була не в демократизмі одних і консерватизмі інших, а в економічній зацікавленості. Бідні росіяни грунту (за винятком прилеглих до України чорноземних губерній) не давали прибутку. Але в Україні господарі не бажали втрачати найбільш родючі в світі чорноземи.

Тільки деякі поміщики, такі, як згадувані вище Василь Тарновський та Григорій Галаган, відстоювали звільнення селян із землею. Окреме місце займав проект відомого вченого статистика-економіста Дмитра Журавського (1810-1856), який був щирим прихильником скасування кріпацтва. Хоча він вважав за потрібне зберегти поміщицькі маєтки, проте вимагав, щоб свою землю селяни отримували в приватну власність і без викупу.

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ – “Положення про селян” і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861 Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи оприлюднюються з 9 березня. Крім “Загального положення”, які визначали основні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві “Положення” для окремих районів, в тому числі і три для України. “Положення” стосувалося двох найголовніших питань:

1) особистої залежності селян від поміщика

Особисте звільнення селян

Селяни отримали ряд цивільних прав – особистісних і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді в різних Справах: цивільних і кримінальних.

Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах самоврядування, переходити в інші стани (міщанство, купецтво), вступати до навчальних закладів, на службу і т. П.

Але, ставши вільними, селяни залишалися “нижчим станом”. Вони виплачували подушний податок (до 1866 г.), відбували рекрутчину, що не були аж до 1904 р звільнені від фізичних покарань. Від усього цього були звільнені дворянство, купецтво, духовенство. Протягом дев’яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить, залишити село. Але і після цього, щоб стати повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання і професії, потрібно було вийти з сільської громади. Вихід же з неї утруднювали різні обмеження.

Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, чимало селян не могло їх відразу усвідомити. Традиції рабського життя настільки глибоко в’їлися в людські душі, що у деяких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р супроводжувалося сценами розпачу і вигуками: “На кого нас залишаєш, барин!” Цих селян лякала свобода, яка не тільки відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціативи і відповідальності за кожен свій крок.

Стрибком у вир представлялося менш ініціативної частини селянства починалося після реформи нове невідоме життя.

Селянські наділи

При скасування кріпосного права поміщики були зобов’язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався “добровільною” угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених законом для конкретної місцевості.

В Україні, де великі землевласники хотіли залишити собі якомога більше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. У наділ, як правило, не включалися ліси.

Якщо селянин до реформи користувався великою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали – відрізки.

Поміщики Лівобережної та Степової України відрізали майже третину загальної площі селянського землекористування. Але ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків отримували її і могли вести власне господарство.

До укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними, і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності – оброк або панщину. Оскільки в Україні до реформи переважала барщійа, більшість тимчасовозобов’язаних мало відбувати її. Категорію тимчасовозобов’язаних селян ліквідували тільки через 20 років.

Несподівані обставини змусили царизм внести корективи в закон про селянську реформу на Правобережній Україні. Там в черговий раз спалахнуло антиросійське повстання. Прагнучи заручитися підтримкою місцевих українських селян, царський уряд пішов на деякі поступки в земельному питанні. У цьому регіоні селянам землю навіть прирізали, т. Е. Додали деяку частину до тієї, якою вони користувалися раніше, і скасували тимчасовозобов’язаний стан.

Спеціальне “Положення про викуп” розрізняло право викупу присадибних ділянок землі і право польового наділу. Присадибну ділянку селянин міг викупити в будь-який час, але тільки тоді, коли не мав недоїмок. При цьому розмір викупної суми визначався угодою або відповідними пунктами “Положення”.

Що ж стосується польового наділу, то селянин міг викупити його тільки за згодою поміщика, але в той же час поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Отже, питання про викуп наділу цілком залежав від поміщика.

При визначенні суми в основу були покладені не ринкова ціна землі і прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. В середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни тільки в окремих випадках були здатні оплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80% необхідної суми держава як би давала селянам в борг, виплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повернути державі цю позику з відсотками. Стягнення з селян викупних платежів припинилося тільки в 1906 р

Державний селянин

Слідом за звільненням кріпаків провели реформу державних селян, які в Україні становили понад третину всього селянства. Частина з них – козаки Чернігівської та Полтавської губерній, колоністи Степової України – були власниками своєї землі, користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм ще до 1861 р містити господарства фермерського типу.

У 1866 р у власність державних селян перейшли додаткові земельні масиви. У більшості українських губерній вони були вдвічі більше середнього наділу колишніх кріпаків, а платежі визначили для них менші.

Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи. Після реформи в користуванні колоністів Степової України виявилося більш 20% всієї надільної землі, хоча вони становили лише 11,7% загальної кількості селян.

Наслідки реформи

Реформа безпосередньо стосувалася більшості жителів України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйона. Але і інші швидко відчули на собі її результати.

До 1917 р реформу 1861 р називали Великою. Здійснене царизмом скасування кріпосного права, хоча і врахувало в першу чергу тільки інтереси поміщиків, але все ж стала гігантським кроком вперед.

Російська імперія стрімко переходила від середньовіччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи. Ліквідація середньовічних суспільних відносин створила умови для швидкого економічного прогресу, який не змусив себе довго чекати.

Підсумки і узагальнення

Серед поміщиків напередодні реформи 1861 р не було згоди щодо заходів поступок селянству. У тих районах, де земля давала відчутний прибуток, вони прагнули залишити за селянами менші земельні площі. І, навпаки, там, де земля була бідною, готові були віддати більше. В Україні тільки окремі поміщики погоджувалися на звільнення селян із землею без будь-якого викупу. Це і визначило хід реформи – половинчастою, непослідовною, з орієнтацією, в першу чергу, на інтереси дворянства.

З одного боку, селяни отримали особисту свободу, що було помітним кроком вперед в соціально-політичному розвитку суспільства. З іншого – вони залишалися “нижчим” станом.

Дворянство і інші привілейовані стани відділялися від селянства частоколом привілеїв. У селах залишалася громада, яка обмежувала особисту свободу селян і регламентувала їх господарську діяльність. Підтримуючи громаду, влада зберігала архаїчні відносини на селі і тримала під своїм контролем селянство.

За землю селяни платили втридорога аж до 1906 р До того ж наділи, отримані ними в результаті реформи, були недостатніми для організації повноцінної господарської діяльності. Особливо несправедливим селянство вважало зменшення свого землекористування в порівнянні з дореформеним періодом. Повернення селянам “відрізків” стало одним з найважливіших вимог їх виступів другої половини XIX – початку XX ст.

Незважаючи на обмеженість і половинчастість реформи, її проведення поліпшило життя селянства і сприяло економічному і соціально-політичному розвитку України.