Жовтенята

В сільському клубі приймали у жовтенята. Для урочистості прийшли старші діти – піонери. В білих сорочках, чорних штанях та сукнях з піонерським горном, барабаном, прапором. Піонери визивали у менших відчуття заздрості й поваги.

Он, які вони дорослі, гарно вдягнуті, мають цікаві речі. Як хотілося хоча б доторкнутися до їхнього блискучого горну, чи хоч би раз вдарити у барабан. Хором кричати так, як вони: “До боротьби за справу Леніна будь готовий! Завжди готовий!”.

Малим дуже захотілось бути з ними заодно. Їм сказали, що вони неодмінно будуть такими, але спочатку треба стати жовтенятами. Інакше в піонери не приймуть.

Що то таке – ті жовтенята, з дітей не знав ніхто, але якщо треба ними стати, аби бути схожими на піонерів, то бажання йти в жовтенята відразу з’явилося.

Малеча вишикувалась в ряд. Терпеливо слухала промову-настанову піонервожатої – геть вже дорослої дівчини:

“Дорогі наші діти, сьогодні у вашому житті знаменна дата. Ви стаєте до лав великого загону молодих ленінців – до загону жовтенят. Цього року ви пішли в школу і вже вчитеся писати і читати. На ваших грудях завжди буде значок молодого Володі Ульянова. Старайтеся бути у всьому на нього схожими, і ніколи не посраміть це велике ім’я. Тепер ви не повинні проходити мимо, якщо хтось не хоче жити з нами по-радянські. Особливо потрібно бути вам непримиренними до тих, хто ходить до церкви, тримає в хаті ікони. Обов’язок піонерів та жовтенят – боротися з такими проявами чужого нам образу життя”.

Після промови жовтенята, яким цього року виповнилося сім років, хором повторили за піонервожатою клятву ленінців, в якій обіцяли бути чесними, слухняними, працьовитими, гордо нести нове звання. А якщо хтось порушить клятву – нехай на нього впаде презирство і зневага всього великого плем’я піонерів, комсомольців, жовтенят.

Дітям розповіли про юного Ульянова, подарували по книжечці з оповіданнями про нього та з його великим портретом, прикололи на груди значки з його ж таки зображенням – такого ж малого, як і вони.

Потім жовтенятам показали кіно про Чапаєва: як сміливі червоноармійці косили з кулемета біляків, як хоробро йшли вони в атаку, як неслися мов вихор на конях і рубали шаблями ворогів.

П’ятеро жовтенят йшли разом додому, не переставали косити погляди на свої значки, весь час доторкувались до них руками, мовби не вірячи в те, що відбулося, в те, що у них тепер є такі гарні ознаки. Їм хотілося поділитися своїм щастям з усіма, кого бачили по дорозі, вони відчували себе на такому піднесенні, що не могли навіть говорити.

– Мабуть ми ніколи не будемо піонерами, – раптом сказав Коля. – Не приймуть нас, бо ми не боремося. Чули, як вони кажуть – “до боротьби завжди готові”? А ми, виходить, не готові…

– А з ким же нам боротися? – запитав Андрій. – От якби нам дали кулемети, та якби назустріч йшли біляки, ото тоді б себе показали. Отак по них, наче в кіно: “тра-та-та-та!”, і шаблями, шаблями, а потім на конях навздогін.

– Та де ж ти візьмеш ті кулемети? Не дадуть нам. Скажуть – ще малі. Мені навіть велосипед брат Вітька не дозволяє брати. А тут кулемети ! – зітхнувши промовила єдина в компанії дівчинка.

Після таких розмов святковий настрій геть пропав. Всі пройнялися неприємною перспективою не потрапити до лав піонерів.

Коля спересердя запустив грудкою в малого собаку, що вискочив з-за якоїсь хати й намагався обгавкати жовтенят.

– О! А це діло! Немає кулеметів – можна ворогів бити груддям і камінням. І хай тоді начуваються, – крикнув хтось з гурту.

– Ех, якби ж тут зараз біляки були. Ото задали б ми їм жару. А так немає з ким воювати, немає з ким боротися, – знову зітхнула дівчинка.

– Як то немає. Є… Я згадав… Знаю, з ким боротися, – запально вигукнув Коля. – Пам’ятаєте, що казала піонервожата? Треба бути непримиренним до тих, хто ходить до церкви. А моя баба Ганька – ходить. Я чув: вона сама казала. Ще й мене хотіла взяти з собою. Добре – мати не пустила. От, хто наш ворог. Ідемо на нього в атаку.

Через невеликий час жовтенята гамселили камінням та грудками по вікнах баби. Дзенькіт вибитих шибок був чути на весь куток села.

– Ой, людочки, шо ж це робиться? – заволала, вибігши з хати, баба Ганька. – Ах прокляті розбійники! Шо ж ви таке творите? Як же я тепер буду ночувати? Шо ж я таке вам зробила – такі капості робите?

Жовтенята злякалися й кинулися навтьоки. Сховалися у високій кукурудзі й надовго принишкли. Зрозуміли: зробили щось не те, щось неправильне. Прийдеться відповідати.

Войовничий запал щез за мить. Стало якось неприємно, невесело і трохи боязко.

Просиділи в кукурудзі майже до темна. Ніяк не могли спромогтися вилізти зі схованки, бо чули, як баба волає на все село. Та ще й люди почали сходитися.

Виручив, як завжди Коля. Він першим піднявся в кукурудзі на весь зріст, оголосив жовтенятам:

– Не бійтеся. Володя Ульянов поступив би теж так само, як і ми. Тепер нас точно повинні прийняти в піонери!

Зірочка, на якій було “хлопченя з розумними очима”

У жовтенята першачків приймали в листопаді, усім класним виводком. Зірочку з маленьким Володею Ульяновим, що вже потім виріс на доброго дідуся Ілліча, були гідні носити всі. Віршика Максима Рильського мали вивчити:

Хлопченя з розумними очима

І з чолом високим і ясним.

Гріє серце постать ця любима,

Це обличчя рідне нам усім.

Клас розбили на ланки по п”ятеро – як промінців у зірочці. І всі заходилися зубрити п”ять правил жовтенят, чомусь російською:

Октябрята – будущие пионеры.

Октябрята – прилежные ребята, любят школу, уважают старших. Только тех, кто любит труд, октябрятами зовут.

Октябрята – правдивые и смелые, ловкие и умелые.

Октябрята – дружные ребята, читают и рисуют, играют и поют, весело живут.

Металева зірочка з червоними промінцями й випуклим профілем кучерявого маленького вождя коштувала 8 коп. Її можна було купити в кожному кіоску “Союздруку”. Пластмасова, з мініатюрною фотографією Леніна, за 10 коп., –була “крутіша”. Але й у тій, і в другій часто відламувалася шпилька. Тож мами намертво пришивали зірочку за промінці до шкільного фартуха чи піджака.

У третьому класі 22 квітня, у день народження Леніна – цього року вождеві “стукнуло” би рівно 140 – із жовтенятською зірочкою прощалися. Бо того дня приймали в піонери. Після урочистої клятви “жити, вчитись і боротись, як заповідав великий Ленін” екс-жовтенятам зав”язували червоні галстуки. За пару років щоранку кожен це робив уже завченими рухами. Змінився і значок – над зірочкою виринали язики полум”я, а в центрі -профіль зрілого вождя.

Коли під кінець 1980-х почалася доба heavy metal, у хлопців-старшокласників прокинувся інтерес до жовтенятських зірочок. Але лише металевих. Володю Ульянова й решту розмальовки спилювали напилками в шкільній майстерні. А гладенькі вже брудно-срібні зорі по п”ять штук чіпляли на шкіряні куртки-косухи.