ОСНОВНІ Й ДОПОМІЖНІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ДИСЦИПЛІНИ

Літературознавство як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття — як самостійна дисципліна. Зачатки літературознавчих уявлень знаходимо вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об’єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Правда, окремі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема В. Брюхо-вецький зазначає: „Сучасне літературознавство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною”. До речі, сам В. Брю-ховецький не є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж томі УЛЕ статті „Критика літературна” він стверджує, що літературна критика — „одна з трьох основних галузей літературознавства”.

Деякі дослідники неправомірно розширюють сферу літературознавства, включаючи до його складу й інші дисципліни. Так, автори навчально-методичного посібника „Азбука літературознавства” вважають, що „літературознавство як система наук про літературу взагалі чи про якісь окремі її риси та елементи складається передусім з таких його провідних галузей, як літературна критика, історія літератури, теорія літератури, бібліографія тощо”. Поділяючи точку зору, що літературознавство складається з трьох основних наукових дисциплін, Анатолій Ткаченко додає: „На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство), і текстологію”.

І все ж переважає позиція, згідно з якою літературознавство — це теорія літератури, історія літератури, літературна критика. Ці дисципліни називаються головними.

Теорія літератури вивчає природу, специфіку, загальні закономірності розвитку художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу.

Історія літератури досліджує літературний процес і на його основі з’ясовує місце і значення окремих явищ літератури.

Літературна критика — це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її завдання — всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство.

Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще цілий ряд допоміжних дисциплін. Передусім слід назвати літературознавчі історіографію й бібліографію, а також текстологію. Деякі дослідники додають ще й палеографію.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.

Літературознавчі терміни

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

Алегорія – іносказання, коли під конкретним зображенням предмета, людини, явища ховається інше поняття.

Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків, що надають літературному тексту особливу звукову та інтонаційну виразність; один з видів звукопису.

Амфібрахій – трискладові розміри вірша з наголосом на другому складі.

Анапест – трискладові розміри вірша з наголосом на третьому складі.

Антитеза – художнє протиставлення характерів, обставин, понять, що створює враження різкого контрасту.

Афоризм – короткий вислів, що виражає значну, глибоку думку в оригінальній художньо загостреній формі. Афоризм нагадує прислів’я, але на відміну від неї належить певній особі (письменнику, вченому і ін)

Балада – один із жанрів ліро-епічної поезії: сюжетний вірш, в основі якого лежить якийсь незвичайний випадок, пов’язаний з історичною подією або переказом; зазвичай героїчного, легендарного або фантастичного характеру.

Літературний герой – дійова особа, персонаж твору.

Гіпербола – надмірне перебільшення властивостей зображуваного предмета.

Гротеск – граничний перебільшення, засноване на химерному поєднанні фантастичного і реального, жахливого і смішного; згущення сатиричного зображення явищ, предметів і людей.

Дактиль – трискладові розміри вірша з наголосом на першому складі.

Деталь – один із засобів створення художнього образу; виразна подробиця в творі (частина зовнішнього світу, портрета і т.п.), яка допомагає читачеві уявити і глибше зрозуміти не тільки характер, обстановку, але і в цілому твір, авторське ставлення до зображуваного.

Діалог – розмова двох або кількох осіб; основна форма розкриття людських характерів у драматичному творі.

Драма – рід літератури, драматичний твір, призначений для постановки на сцені, в якому основна думка розкривається через діалоги і монологи героїв, їхні вчинки і дії.

Драма у вузькому сенсі слова – п’єса з гострим конфліктом, проте на відміну від трагедії тут конфлікт більш заземлений, звичайний і, так чи інакше дозволимо.

Жанр – вид художнього твору: пісня, балада, поема, повість, новела, комедія і тд.

Зав’язка – епізод літературного твору, в якому виникає основний конфлікт.

Ідея – основна думка твору.

Інверсія – незвичайний порядок слів, порушення послідовності мовлення з метою надання фразі особливої ​​виразності.

Інтонація – основний виразний засіб усної мови, що дозволяє передати ставлення мовця до того, про що він говорить.

Іронія – насмішка, осміяння. Зазвичай істинний сенс висловлювання як би замаскований: говориться прямо протилежне тому, що мається на увазі.

Комедія – драматичний твір, в якому висміюють негативні риси людини або суспільного явища.

Комічне – смішне в житті та мистецтві.

Композиція – побудова художнього твору.

Конфлікт художній – зіткнення, протиборство персонажів або яких-небудь сил, що лежить в основі розвитку дії літературного твору.

Кульмінація – епізод літературного твору, в якому художній конфлікт досягає найвищої точки у своєму розвитку і вимагає дозволу.

Монолог – розгорнуте висловлювання однієї особи, не пов’язане з репліками інших осіб.

Новела – невеликий за обсягом епічний твір, близьке до розповіді, в основі якого лежить опис однієї події і авторська оцінка його.

Образ художній – художнє зображення людського життя в гранично конкретній формі, але несе в собі в той же час узагальнення і лист про естетичний і моральний ідеал письменника (художника).

Нарис – один із жанрів епічної, оповідної літератури, який відрізняється від інших достовірністю, тим, що в нарисі зображуються зазвичай події, що відбувалися в реальному житті. У той же час він зберігає особливості образного відображення життя.

Паралелізм – зіставлення; часто використовується в усній народній творчості.

Ландшафт – в художньому творі опис природи, яке не тільки дає можливість побачити, де відбувається подія, але і допомагає зрозуміти його.

Персонаж – дійова особа художнього твору.

Пісня – невеликий ліричний твір, призначений для співу; фольклорна пісня виникає зазвичай разом з мелодією.

Повість – епічний жанр; за характером розвитку дії складніше оповідання, але менш розгорнутий, ніж роман.

Поема – один із жанрів ліро-епічного твору, для якого характерна сюжетність, вираз автором або героєм своїх почуттів.

Псевдонім – вигадане ім’я або умовний знак, під яким автор публікує свій твір.

Розв’язка – епізод літературного твору, в якому відбувається вирішення основного художнього конфлікту.

Розповідь – епічний жанр, мала форма літературного твору, в якому дається зображення якого-небудь епізоду з життя героя.

Ремарка – авторське пояснення в драматичному творі, за допомогою якого уточнюються місце дії, зовнішні і духовні відмінності персонажів, їх стан.

Репліка – фраза співрозмовника в діалозі, що виникла як відгук на слова партнера.

Ритм віршований – повторення однорідних звукових особливостей, чергування ударних і ненаголошених складів.

Рима – звукові збіги в кінці рядків.

Роман – епічний твір, яке охоплює життя, вчинки, зіткнення багатьох героїв, іноді – історію поколінь, розкриває різноманіття суспільних відносин. Для роману характерні розгалужений сюжет або кілька сюжетних ліній, об’єднаних спільним задумом.

Романтика – особливість літературної творчості, яка полягає в прагненні до зображення яскравих або вигаданих сторін життя.

Сарказм – їдка, уїдлива насмішка.

Сатира – найбільш нещадне осміяння недосконалості світу, людських пороків.

Строфа – частина вірша, об’єднана в єдине ціле римою, ритмом, змістом.

Сюжет – подія або ряд подій, зображених у творі в певній послідовності, що складають зміст художнього твору.

Тема – те, що покладено в основу літературного твору, головний предмет розповіді.

Трагедія – драматичний твір, у якому зображуються виключно гострі, непримиренні конфлікти, найчастіше завершуються загибеллю героїв. Ця боротьба виявляє височина прагнень і силу характерів дійових осіб.

Фантастика – різновид художньої літератури, в якій авторська вигадка створює нереальний, вигаданий світ, химерні образи і явища.

Фольклор – усні твори мистецтва слова.

Експозиція – епізоди, попередні зав’язці, виникнення основного конфлікту; змалювання положення дійових осіб до початку дії.

Епіграф – яскраве вислів, що поміщається автором перед твором або частиною його з метою допомогти читачеві глибше зрозуміти зміст і сенс тексту.

Гумор – весела, добродушна насмішка над ким-небудь або чим-небудь.