Троїцьке, Сіра кінь

Клуб Сірий Кінь знаходиться в 180км від Нижнього Новогорода на березі старого русла річки Ветлуга в селі Троїцьке, Воскресенського району. Дуже мальовниче місце в межиріччі р.Уста і р.Ветлуга. Навколо – ліси, лісові озера, поля і луки.

Основний напрямок роботи клубу – організація відпочинку на конях, а також кінний, екологічний та сільський туризм.

На базі в Троїцькому розташовані два гостьових будинки, кожен на 20-25 осіб, рубані в російській стилі на 8 спальних кімнат, з трапезної з російською піччю, камінної в мисливському стилі з усіма зручностями.

програми
Відпочинок в будні дні на конях
Проживання, 3-х разове домашнє харчування, походи прогулянки на конях, сплави на байдарках (взимку катання на санях), пікніки і обіди на природі (вуха і шашлики). Домашня кухня, пироги з російської печі, парне молоко і багато іншого. А також можливість доглядати за кіньми та іншими тваринами, екскурсія в Троїцьку церкву, спостереження за оленями, голубами і фазанами, майстер клас по доїння, прогулянка з хортами собаками. від 1850 руб.
Фото кінного клубу Троїцьке, Сіра кінь Послуги кінного клубу Троїцьке, Сіра кінь У нас можна вибрати кінь для спорту і для прокату, для дитини і для сільського господарства. Якщо ви думаєте купити коня – приїжджайте, ми Вам можемо допомогти.

Свої мисливські угіддя, розташовані між річкою Уста і Ветлуга. Досвідчені єгері допоможуть Вам організувати вдале полювання. Полювання (на кабана, зайця, качок . ), тихе полювання (гриби), рибалка зі спінінгом (щука, жерех, судак). Костюмована полювання з хортами і гонічімі.

Дві лазні. Вартість 750 руб на годину на групу і 1000 руб на годину на групу. Поруч з лазнею – ополонку круглий рік. Мала баня розрахована на 4 чол, велика – до 10 чоловік. В баню даються простирадла, чай, віник на 4 людини (можна придбати додатково). адреса: Нижегородська область, Воскресенський р-н, село Троїцьке, вул. Кірова, 43

Сіра масть коня: опис та характеристики

Масть у коней характеризується не тільки тоном шкірного і волосяного покриву, але і кольором очей, гриви і хвоста. У великому списку кольорів виділяється сіра масть, відтінки якої коливаються від світлих до темних тонів. Сірий кінь володіє таким кольором за рахунок змішування світлих і темних волосків, які і створюють сталевий відтінок.

Відмінні характеристики

Сіра масть проявляється у будь-якої породи коней. Однак скакуни не з’являються на світ одразу димчастими. Маленькі жеребчики можуть бути пегими, чорними або рудим і тільки з віком набувають сірий тон забарвлення. При цьому шкіра залишається темною, що є відмінною рисою масті. Зміна кольору волосків відбувається із-за малої кількості пігменту, утвореного шкірним покривом.

Відтінки забарвлення трансформуються протягом усього життя. Наприклад, світло-сіра кінь з часом стане білою, а темно-димчасті особини можуть стати світло-сірими. Зазвичай лошата стають біло-сірими до чотирьох років життя, а в 9-річному віці кінь вже цілком покривається тонкими сивими волосками.

Згідно опису заводчиків, першими у коней сивіє волосся корпусу і голови, потім настає черга ніг і крупа, і в останню чергу сіріє спинка і інші частини. Період трансформації з одного кольору в інший у кожної особини індивідуальний і може початися в будь-якому віці.

Різні відтінки сірої масті

Ця забарвлення коней, залежно від насиченості кольору та особливостей забарвлення, ділиться на кілька отмасток:

• Світло-сіра — виділяється світлим, майже білим, кольором шерсті і темним шкіряним покривом.
• Темно-сірий кінь володіє інтенсивним сталевим забарвленням, голова світліше тулуба, а ноги і грива темніше.
• Сіра в яблуках — так називають забарвлення, коли на темному тілі чітко проступають світлі цятки.
• Сіра в гречку — масть світлих, сивих коней з крихітними темними цяточками на тулубі.
• Сіра в червону гречку — з’являється в момент посивіння лоша з рудою або рябій шерсткою, коли димчастий колір бере верх на основний мастю.
• Сіро-пегая кінь — рідкісна отмастка, являє собою сірий тон, на якому є великі плями молочного відтінку.

Найзнаменитіші сірі коні

Сіра масть коней може виникнути в будь-якій породі — серед орловських рисаків, липицианов або арабських скакунів. У світі існують яскраві приклади жеребців мишачого кольору, які стали прославленими і залишили слід в історії розвитку конярства.

Арабський жеребець Сметанка

Засновником знаменитої орловської родоводу став світло-сірий жеребець Сметанка, куплений графом Орловим за неймовірну ціну — шістдесят тисяч монет. Згідно з історичними відомостями, кінь володів незвичайною будовою тіла: у Сметанки була зайва пара ребер і додатковий спинний хребець, завдяки чому тіло коня було довшим, ніж у інших коней. Дороге придбання доставляли графу протягом двох років — шлях зайняв довгий час через обережність і ощадливість транспортування, бояться нашкодити граціозному створення.

На превеликий жаль графа Орлова, кінь в Росії прожив коротке життя — один рік. Справжня причина загибелі Сметанки невідома. Згідно з одними твердженнями, він отримав травму голови, через яку помер. Інші джерела свідчать, що жеребець просто не виніс довгого і важкого подорожі. Як би те ні було, Сметанка залишив потомство — п’ятьох лошат, один з яких — Полкан — посприяв отримання жвавих рисаків з дивовижним забарвленням і гармонійним статурою, завдяки чому зараз сірі коні орловської породи вважаються еталоном витонченості і грації.

Липицианы

Згадуючи знаменитих коней сірої масті, неможливо не сказати про липицианах. Це прекрасні скакуни сталевого кольору, виведені для королівської сім’ї в селі Липицции. Формуванням породи займався особисто герцог Карл Другий, застосовуючи в якості основної породи іспанських жеребців. Спочатку сірих коней використовували для транспортувань королівських карет, потім за наказом герцога було відкрито навчальний заклад для верхової їзди, де в якості їздових коней виступали липицианы.

Згодом сірі коні стали виступати в цирках і на аматорських турнірах, демонструючи складні трюки і номери. Талановиті коні були неперевершені: з легкістю виконували танці, стрибки і навіть іспанський крок. Відмінною рисою липицианов є безкінечна відданість — вони вибирають собі тільки одного господаря і залишаються вірними все життя.

Кінь маршала Перемоги

Світло-сірий кінь по кличці Кумир — знаменита кінь, верхи на якій приймав парад маршал Перемоги Р. К. Жуков. Кадри цієї події відомі з дитинства, і неможливо не захопитися грацією і почуттям власної гідності прекрасного жеребця.

Предками Кумира були арабські, донські і кабардинские скакуни, тому очевидно, від кого кінь успадкував відмінний зовнішній вигляд.

Після закінчення параду Кумира відвезли в полк НКВС і тільки через три роки про жеребці згадали знову. За наказом Будьонного тварина повинні були привезти для урочистої ходи знову, однак з невідомих причин Сталін заборонив використовувати світлих коней на парадах, і подальша доля Кумира залишилася прихованою від всіх таємницею.

Коня сірої масті демонструють не тільки цікавий димчастий забарвлення, але і кращі кінські якості: слухняність, витримку, витривалість і спритність. Завдяки дивовижному кольором і спокійному характеру, багато з представників сірої масті вважаються прикладом серед коней.

Білий кінь Шептало

“. сутеніє; раптом

на галявині — кінь — самотній”.

Р. М. Рільке

Босий підпасок тягнув через бригадне дворище батіг — зимно блискало дротяне охвістя. Шепталові зсудомило спину: якось повесні він задрімав у приводі, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкіру, ранка, вподобана ґедзями, досі не гоїлася. Хлопчак наблизився до загорожі і хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клуні, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщулився — змалку ненавидів табун, гурт і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли й самі почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшні, зазирнув у темну ополонку дверей:

— Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо назавтра свиням зелені нема.

Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявість — провісниця всіляких прикростей — закрадалася в груди. Сьогодні суботній вечір, роботу скінчили раніше, і він насолоджувався спокоєм та тішив себе надією на завтрашній відпочинок. Звісно, якщо вранці не поженуть до міста. Але він сподівається на Степанову добрість. З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан ніколи не б’є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі. Справжнє місце йому не тут, хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом.

Коні заспокоїлися, розбрелися по загороді. Шептало знову лишився сам. У дверях з’явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди і покотилася до колін, що зрадливо затремтіли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті. Хотілося проштовхатися в середину табуна, загубитися між ребристих кінських тіл. Він удав, що не помічає конюха, схилив голову до прив’ялої трави.

“На мене вкаже, обов’язково на мене”,— думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрість не була несподіваною, хоч певно знав, що Степан його не потривожить.

— Шептала візьмеш,— сказав конюх хлопчакові. — Тільки зачекай, напою.

Білий кінь підвів голову І жалібно глянув на Степана великими водянистими очима. Привабливість теплого надвечір’я мертвіла, опадала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Думка про роботу забарвлювала все в темні, холодні тони. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці — колеса торохкотять по бруківці, торохкотять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть гуси. Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. Коли вже бути відвертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові. Хоч і випадали хвилини, коли він у своєму приниженні гостро, солодко звеличувався (його, білого коня, загнуздано, заковано в хомут, поставлено під дугу; хай буде соромно людям, які те вчинили), але це була надто коротка 1 безперспективна втіха.

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скошену вранці траву, між якою хоч і попадались його улюблені кошошинкн, але зараз здавалися прісними. “Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень, обурини возив. Інші, ледь розвидніться, до міста почимчикують, дати перепочинок треба. “— міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджувалось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше — через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили — хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. Перші роки упряжного життя він побоювавсь, аби люди не розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. В тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі. Але тепер ніхто не сумнівався в його ретельності, і він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбіччі дороги. Помітивши на дорожнім піску нетерпеливу тінь людини, докірливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, піджартовую, і спішно переходив на чвал.

Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спечного дня, батогом, відчинив ворота загорожі. Коні, боязко косячись на батіг, почовгали дворищем до бригадних воріт. Шептало, як завжди, перечекав, коли скінчиться тіснява в проході, і вийшов останній. З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. Вже багато років, відколи його забрано од матері, ніхто не питав Шептала,хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли загорожу, хльоскали батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків. З часом спрага почала нагадувати про себе перед загальним водопоєм. Води в кориті часто не вистачало; щоб не цідити крізь зуби іржаву каламуть, Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти наперед, у тісняву, ніби звичайний кінь.

Хтось зачепив Шептала копитом — дві молоді кобилки затіяли посеред вулиці, за кілька кроків од Степана, жартівливу бійку. “Мало вас сьогодні ганяли,— злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. — І як цей Степан терпить? Я навів би порядок. Водопій — то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку”.

Взагалі, він ніколи не розумів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер. Ніби цим чогось досягнеш, крім батога. З сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв в різні боки молодих кобилок; у цих вороних, сивих, гнідих, перистих так мало розуму, що просто дивуєшся. Особливо коли бачиш усе трохи збоку, як зараз. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку і озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з тобою таких тільки двоє.

Червоне сонце опускається в роз’южену куряву, з-за лісу — краєчок грозово-синього хмаристого холоду. В глибині банькатих Шепталових очей — рожеве тремтіння, наче без підків ступає по кризі. Зате скільки незалежності в крутім вигині шиї, в густій гриві, у розміреному ритмі струнких ніг! Такі хвилини окуповують і безглузде кружляння в приводі, і сором міських ранків, і колотнечу навколо корита. Він забуває, що одразу після водопою на нього надінуть хомута й поведуть на ферму, а може, запряжуть ще й завтра, і позавтра, і кожного дня, до самої смерті. А коли здохне, люди здеруть шкуру і закопають під ліском. Якось він сам возив туди одного гнідого; з-під попони стриміли червоні кістки ніг, а слідом бігли голодні пси і жадібно облизувалися. Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади. Попереду клубком куряви котить табун, за табуном — Степан, а за кіньми і Степаном — він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. Жовтаві соняхи перевисають через тини, од лісу віє прохолодою; вночі задощить, вони ночуватимуть у конюшні, а може, й у привід не запрягатимуть. Думки перестрибують, ніби плуг на розворотах, спокійні й приємні, як літній вечір після роботи. Страх провалюється все глибше, виколисана в стійлі довгими ночами ненависть розвіюється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не метатиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів:

Батіг злітає в червонясте небо, довгий та в’юнкий, тонким дротяним охвістям безжально обвиває Шепталові спину й гостро впивається в тіло. Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги, спотикається на рівному місці і, полонений страхом, що виринає з глибини тіла та пирскає холодним потом, забуває всі недавні думки, кидається в гущу, в гарячі кінські тіла — гніді, вороні, перисті. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить.

Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам’ятав, як проминули довгу вулицю й розсипалися по піщаному косогору, нижче якого стримів колодязний журавель, а ще далі, за вищипаною гусячою цариною аж до самого лісу, стелилися луки.