6.2. 2. Біблія — священна книга християн

Біблія є основною книгою християн, однією з найвиз­начніших пам’яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто її творили впро­довж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів.

Старий Завіт написано в дохристиянські часи дав­ньоєврейською (окремі фрагменти — арамейською) мо­вою, Новий Завіт — ідеологами християнства давньо­грецькою мовою (кайне). Пізніше Старий Завіт було пере­кладено грецькою мовою (сентуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створений з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н.е., займає чотири п’ятих усього тексту Біблії, відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) написаний давньоєврейською мовою і виз­наний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев’яти книг, об’єднаних у три великі групи. У ньому відображено кос­могонічні уявлення давніх євреїв про створення світу (в т.ч. людини), про вигнання людини з раю, всесвітній по­топ, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю, своїм змістом вони відоб­ражають різноманітні зв’язки давньоєврейської культури з культурами давніх цивілізацій, що населяли Близький Схід.

Людина є сферою боротьби добрих і лихих сил. У зв’язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з митраїзму). Рай — вічне пристанище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закри­тим садом країни Едем, у Новому — раєм небесним.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), во­лодар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонізованих текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Не­мало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблію не виз­нає.

Новий Завіт сформувався протягом І—II ст. н.е., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спаси­теля — Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, Одкро­венні Івана Богослова — Апокаліпсисі) описується небес­не життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу. Ка­нонізація Нового Завіту відбувалася у період, коли панівні сили намагалися приборкати бунтівний дух первісного християнства, спрямувати його на проповідування сми­рення та покірності. Остаточно було канонізовано його 364 р. на Лаодикійському церковному соборі.

Крім канонічних, католицькі та православні видання Біблії включають твори Старого Завіту, які не ввійшли в канон. До них ставляться як до літератури “біблійного ко­ла”, корисної для навчання.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С.Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. було поді­лено її на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді Біблія дійшла до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування нових світо­глядних засад людського буття, спроб заглянути в май­бутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреаль­не, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони — закріплена в леген­дах справжня історія. Попри те, що немало сюжетів всту­пають між собою в логічну суперечність, вони об’єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг, на основі якої розвивалося як релігійне, так і світське мислення.

Біблія вражає жанровою розмаїтістю. Це передусім ко­смогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи. Немало її сюжетів є класичними легендами, байками, каз­ками.

Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа зримо постають ком­позиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, близькій до новели. Досить потужні есе представлені у книзі Екклезіастовій, а вся Біблія рясніє приповідками, афоризмами, які міцно вкоренилися у свідомість людства. Є тут історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, лю­бовна лірика.

Яскраво виражена філософічність, символічність, афо­ристичність Біблії заполонюють представників науки і ми­стецтва, живлять культури народів світу. Вона перекладе­на майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінки, а книги, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов’янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її ча­стин.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію пе­реписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших — Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Україні було вида­но стараннями І. Федорова “Львівський апостол” (1574). А “Острозьку Біблію” (1581) вважають першим церковно­слов’янським перекладом.

Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Ме-фодіївського братства.

Над перекладом Біблії працювали П. Морочковський, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло “Святе Письмо Нового Завіту”, у 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взяв­ся І. Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була ви­друкувана у 1962 р.

Які заповіти містяться в Біблії?

У Біблії йдеться про сім різних заповітів. Чотири з них (з Авраамом, палестинський, з Мойсеєм і з Давидом) Бог уклав із народом Ізраїлю, і вони за своєю сутністю є безумовними. Тобто, незалежно від послуху чи непослуху Ізраїлю, Господь, як і раніше, виконуватиме їх. Один із них – заповіт Мойсея – містить умови. Тобто, цей заповіт принесе або благословення, або прокляття, залежно від послуху Ізраїлю. Ще три завіти (з Адамом, Ноєм і Новий Заповіт) укладені між Богом і людством у цілому, і не обмежені лише народом Ізраїлю.

Заповіт із Адамом можна розділити на дві частини: заповіт в Едемі (невинність) і заповіт з Адамом (благодать) (Буття 3:16-19). Заповіт в Едемі описаний у книзі Буття 1:26-30; 2:16-17. У цій частині викладена відповідальність людини за творіння і Божа вказівка щодо дерева пізнання добра і зла. Заповіт із Адамом включав прокляття, принесені людству гріхом Адама та Єви, а також Боже забезпечення викуплення цього гріха (Буття 3:15).

Заповіт із Ноєм став безумовним Божим заповітом із Ноєм (зокрема) і людством (у цілому). Після потопу Господь пообіцяв людству, що більше ніколи не нищитиме все живе на Землі за допомогою потопу (див. Буття 9). Бог дав веселку як обіцянку, що на землі більше ніколи не буде потопу, і нагадування, що Він може й буде судити за гріхи (2 Петра 2:5).

Заповіт із Авраамом (Буття 12:1-3, 6-7; 13:14-17; 15; 17:1-14; 22:15-18). У ньому Бог дав обітниці конкретно Авраамові. Він пообіцяв, що звеличить його ім’я (Буття 12:2), зробить його потомство численним (Буття 13:16) і що той стане батьком багатьох народів (Буття 17:4-5). Бог також дав обітниці щодо народу Ізраїлю. Насправді, про географічні межі дії заповіту з Авраамом неодноразово говориться в книзі Буття (12:7; 13:14-15; 15:18-21). Ще одне положення в завіті з Авраамом – це те, що його рід стане благословенням для всіх народів світу (Буття 12:3; 22:18). Тут мається на увазі Месія, Який мав походити з роду Авраама.

Палестинський заповіт (Повторення Закону 30:1-10) розширює територіальний аспект, викладений у заповіті з Авраамом. За його умовами, якщо ізраїльтяни не послухаються, то Бог розпорошить їх на весь світ (Повторення Закону 30:3-4), але згодом відновить їх народ (в. 5). Коли народ Ізраїлю буде зібрано, то вони знову будуть коритися Господу (в. 8), а Він подарує йому процвітання (в. 9).

Заповіт із Мойсеєм (Повторення Закону 11 та ін.) був умовним заповітом, він приносив народу Ізраїлю Боже благословення за послух або прокляття за непокору. Частина завіту з Мойсеєм складалася з Десяти заповідей (Вихід 20), а решта стосувалася закону, який містив понад 600 вказівок – приблизно по 300 дозволів і заборон. В історичних книгах Старого Завіту (від Ісуса Навина до Естер) докладно описані успіхи й невдачі Ізраїлю в дотриманні закону. У Повторенні Закону 11:26-28 детально викладений зміст благословень і проклять.

Заповіт із Давидом (2 Самуїла 7:8-16). У цьому заповіті посилюється аспект «сімені» із заповіту з Авраамом. Обітниці Давиду, описані в цьому заповіті, мають велике значення. Бог обіцяв, що династія Давида існуватиме вічно і його царство ніколи не похитнеться (в. 16). Очевидно, покоління Давида не завжди перебувало на троні. Однак прийде час, коли нащадок роду Давида знову правитиме як цар. Цим Царем буде Ісус (Луки 1:32-33).

Новий Заповіт (Єремії 31:31-34) є договором, спочатку укладеним із народом Ізраїлю, а згодом – з усім людством. У ньому Бог обіцяє пробачити гріхи і що весь світ упізнає Його. Ісус Христос прийшов виконати Закон Мойсея (Матвія 5:17) й укласти новий договір між Богом і Його народом. Тепер, коли ми перебуваємо під дією Нового Заповіту, і євреї, і язичники можуть бути вільними від покарань закону. Нам дарована можливість отримати спасіння як дар (Ефесянам 2:8-9).

У дискусіях про біблійні заповіти існує кілька моментів, щодо яких християни не можуть дійти згоди. По-перше, деякі християни вважають, що всі заповіти є умовними за своєю природою. Якби це було так, то Ізраїль зазнав би невдачі з їх виконанням. Інші вважають, що безумовні заповіти й досі цілком не виконані, та, незалежно від непослуху Ізраїлю, будуть реалізовані колись у майбутньому. По-друге, суперечки викликають щодо відношення церкви Ісуса Христа до заповітів. Одні вважають, що церква виконає всі заповіти і Бог ніколи більше не повернеться до Ізраїлю. Це називається теологією заміщення, а вона не має достатньої біблійної підтримки. Інші вважають, що церква буде частково виконувати ці заповіти. Хоча деякі обітниці Ізраїлю ще й досі стосуються майбутнього, багато хто вважає, що церква має певну частку в цих заповітах. Є також і ті, хто вважає, що заповіти стосуються лише Ізраїлю і що церква не має до них жодного відношення.
English

Які заповіти містяться в Біблії?