2.1. Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців. Дулібський племінний союз. Виникнення міста Києва. Сусіди східнослов’янських племен. Утворення держави з центром у Києві. Походження назви «Русь». Князь Аскольд, його походи на Візантію.

860 р. – Похід київського князя Аскольда на Візантію. Прийняття Аскольдом християнства.

882 р. – Вбивство Аскольда. Захоплення Олегом Києва.

Племінні об’єднання східних слов’ян на території сучасної України

Віддавна живучи племенами, слов’яни час від часу об’єднувались у значно більші спілки племінні об’єднання, або союзи племен. Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, і анти, і склавіни. На думку дослідників, вони складалися з дрібніших союзів племен. Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так, на території України, за літописом, мешкало сім племінних об ’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві – дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» – найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом. Що ж до узвичаєних нині термінів «племінні об’єднання» або «союзи племен», то їх не вживав літописець, а послуговувався словом «княжіння» – тобто володіння князя.

Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у князівському війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійний атрибут влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах – так званих городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не виділилася в окрему соціальну групу.

Східнослов’янські племінні союзи напередодні утворення держави

Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов’янських племен на території України вже в 7 ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов’янських племен. За наступних століть об’єднувальні тенденції у цій групі лише посилювалися, що сприяло виникненню в 9 ст. держави з центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови.

Територіальні межі племінних східнослов’янських союзів на землях України. Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег. На захід од полян жили деревляни. їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом. Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землі дулібів (бужан, волинян). На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни. Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра займали племена уличів і тиверців. У Прикарпатті жили хорвати.

Житло слов’ян

Реконструкція городища східних слов’ян (у розрізі)

Дулібський племінний союз

Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань були дуліби. їхній союз склався в 7 ст. Археологічні розкопки свідчать, що він об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців. Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимнівське городище, нещодавно знайдене археологами неподалік Володимира на Волині. На території Зимнівського городища знайдено багато керамічних виробів, виліплених руками, прикраси, побутові речі, відливні формочки, ковадла, незакінчені вироби ремісників. Усе це свідчить, що городище було осередком ремісництва. Археологам пощастило знайти й рештки культових споруд. Згуртувавшись навколо мешканців Західної Волині та Верхнього Подністров’я, східнослов’янські племена – предки українців намагалися встояти перед руйнівними нападами кочівників. Літописець розповідає про дулібів, зокрема, у зв’язку з походами на слов’янські землі аварів. У іншомовних джерелах є згадки про загадкову країну Валіняну, в якій сучасні історики вбачають племінний союз дулібів-волинян. Проте дулібському об’єднанню не судилося стати державою. Коли воно розпалося, центр державотворення з Волині перенісся у Середнє Подніпров ’я.

Виникнення Києва

У «Повісті минулих літ» наводиться переказ про заснування Києва трьома братами – Києм, Хоривом і Щеком. Місто було назване на честь старшого брата Києвом. Звичайно, Київ не був іще містом у сучасному розумінні. Навіть літописець, в оповіді якого переважає легендарність, свідчив, що Кию, від імені якого походить назва міста, належить слава будівничого укріпленого городка, тобто фортеці, замку. Це підтверджують і археологічні знахідки на Старокиївській горі – йдеться про городище Кия, що його відносять до 6 ст.

Щодо племінної належності Києва вчені дотримуються різних думок. Одні вважають, що городище на Старокиївській горі виникло як міжплемінний центр, засвідчуючи прагнення східнослов’янських племен – предків українців – до міжплемінного об’єднання. Інші переконані, що Кий – засновник Києва був полянським князем, а відтак городище виникло як центр полянського князівства. Із виникненням і розбудовою Києва і князівства навколо нього багато дослідників пов’язують проблему зміцнення у східних слов’ян апарату влади та групи людей, наділених владою, – можновладців. Саме об’єднанням наділених владою дніпровських слов’ян прихильники такої думки вважають полян. Не випадково літописець вирізнив їх з-поміж усіх південних східнослов’янських племен, підкреслюючи, що вони «мужі мудрі й тямущі». Поляни, за літописом, дали перших київських князів: Кия з його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю. Кий із почестями був прийнятий візантійським імператором. Навіть першу данину Хозарському каганату поляни дали не хутром або зерном, а мечами – ніби попереджаючи, що невдовзі підкорять хозарів і змусять їх платити данину собі. Отже, поляни – це верхівка південної групи східнослов ’янських племен, з якою пов’язане становлення держави з центром у Києві Складні стосунки з хозарами змусили полян шукати підтримки у войовничих варягів, які, прагнучи контролювати шлях «із варягів у греки», повинні були здолати владу хозарських володарів. Із скандинавами пов’язана назва Русь, якою сусідні народи називали першу східнослов’янську державу із центром у Києві. Літописець твердив: «поляни, які тепер звуться руссю». Утвердженню назви «русь» сприяло також захоплення влади в Києві варязькими князями. Однак швидке піднесення й міжнародне визнання Київської держави – Руської землі за перших Рюриковичів свідчить, що творці її – не зайди-чужинці, а східнослов’янські племена, які протягом 7-8 ст . самостійно пройшли тривалий шлях державотворення, заклали й розбудували столицю своєї держави, мали власну князівську династію, представниками якої були Кий та його нащадки, активно налагоджували відносини із сусідніми державами, з-поміж яких і такі могутні, як Візантія та Хозарський каганат.

Сусіди східнослов’янських племен

Велика Болгарія та Хозарський каганат. Після того як авари залишили Причорномор’я, там дедалі більшої сили набирали тюркомовні болгари. Близько 635 р. їхнє племінне об’єднання Велика Болгарія обіймало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я. Одночасно з Великою Болгарією на схід від неї, між Доном і Волгою та в Прикаспії, виникло ще одне об’єднання тюркомовних племен Хозарський каганат. Ватажки болгарського та хозарського об’єднань ворогували, тож невдовзі між ними почалося військове протистояння. Гору взяли хозари. Військо Великої Болгарії розпалося на дві орди: одна відкочувала за Дунай, де заклала Дунайську Болгарію. На Балканах тюркомовні болгари оселялися на землях, уже зайнятих переселенцями-слов’янами. Обидва народи дійшли згоди про мирне співіснування. Болгари перейняли від слов’ян їхній спосіб життя, мову, вірування й невдовзі повністю розчинилися поміж них.

Про тюркомовних кочівників на тих землях залишилася тільки назва: Болгарією називалася перша слов’янська держава, болгарами зветься один із сучасних південнослов ’янських народів.

Інша орда частково визнала владу хозар і підкорилася їм. Ті ж болгарські племена, які не бажали коритися, відкочували у верхів’я Волги, де згодом виникла Волзька Болгарія. Здолавши розбрат поміж своїх одноплеменців, хозари на досить тривалий час аж до кінця 10 ст. – запанували в Причорноморських степах. Свою владу вони прагнули поширити й на слов’янські племена. Хозари брали данину з полян, сіверян та в’ятичів.

Візантія. Не поривали зв’язків східнослов’янські племена – предки українців – і з Візантією. Візантія була їхнім головним торговельним партнером. Тим паче, що володіння візантійських імператорів за тих часів сягали узбережжя Чорного моря й Криму. Позаяк Чорне море було кінцевим пунктом великого торговельного шляху «з варяг у греки», східнослов’янські племена, які на той час контролювали його середню частину, прагнули поширити свій вплив і на море. Власне, тому відносини з Візантією часто загострювалися до стану війни. Такими вони лишалися тривалий час і після утворення Київської держави.

Скандинавія. Той-таки торговельний шлях пов’язував східнослов’янські племена з численними північними народами – предками сучасних датчан, шведів, норвежців. Суворі умови життя на батьківщині спонукали дужих і витривалих чоловіків з півночі збиратися у військові гурти й рушати по ходом на пошуки слави й багатства деінде. Часом вони підкоряли землі інших народів, обкладаючи даниною їхніх мешканців. Така доля спіткала найпівнічніші східнослов’янські племена словен, кривичів, а також неслов’янські чудь, мерю. Доволі часто вояки з півночі наймалися до впливових і багатих володарів. Служили вони й у візантійських імператорів. Візантійці тих найманців називали варангами – звідси походить назва «варяги», що нею східні слов’яни називали представників північних народів. У Західній Європі щодо них уживаною була інша назва нормани. Нормани-варяги від кінця 8 ст. і впродовж кількох наступних століть втручалися в історію східних слов’ян.

Правління Аскольда

Закріплення за державою з центром у Києві назви «Руська земля» відбулося у другій половині 9 ст. і було пов’язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. І досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольдові полянських князів – нащадків Кия. Літописець, якого відділяли від Діра й Аскольда кілька століть, розповідає про них як про братів-співправителів. Сучасні ж історики переконані, що правили вони нарізно і першим княжив Дір, а за ним – Аскольд.

Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов’язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд пограбував і спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею. Із походом на Візантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави.

Як гадають, тоді йшлося про навернення до християнської віри не окремих людей, а щонайширшого загалу, і про підтримку християнської церкви впливовим оточенням князя, тобто про утвердження християнства як державної релігії. Ймовірно, того року під час мирних переговорів з імператором обряд хрещення прийняли не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, а й більшість його дружинників. Щоправда, справа подальшого поширення християнства в Руській державі наразилася на труднощі.

Утвердження династії Рюриковичів. Нині важко відновити ланцюжок подій, що призвели до усунення Аскольда від влади. За свідченням літописця, який, нагадаємо, вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тих подій мав рід варязького князя Рюрика. Цей войовничий князь-воїн поширив свою владу на північні східнослов’янські племена, посівши Новгород. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Однак 879 р. той помер. Тож аби завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега. Він був опікуном малолітнього сина князя Рюрика — Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.

Отож, убивши 882 р. князя Аскольда, княжити в Києві розпочав Олег із роду Рюрика. Цей факт дослідники витлумачують як утвердження в Руській державі династії Рюриковичів. Ті ж, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічники Олега поклали край правлінню династії Києвичів.

Поняття та терміни

Язичництво – релігійні вірування, обожнення сил природи, тварин та рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь та ін.

Волхви – служителі язичницьких обрядів, які вважалися знавцями таємниць сил природи, посередниками у спілкуванні з богами, носіями надприродних сил і здібностей.

Князь – глава держави-князівства. Великий князь – вищий князівський титул у Київській Русі. В 10-13 ст. титул великого князя належав київським князям.

Дружина – збройні загони, що становили постійне військо князя та апарат його влади. Поділялася на старшу та молодшу. Старша (бояри) була найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні державних та господарських справ. Молодша складалася із професійних воїнів, охороняла князя, княжий двір та майно, несла прикордонну військову службу.

Де мешкали поляни

Центральне становище поміж українськими племенами займали поляни. Літописець виводить їх назву від «поля», хоча й сам бачить, що це зовсім не відповідає природі краю, що його в IX сторіччі заселювали поляни. Поправді, «польова» смуга Полянської землі тяглася тільки поміж р. Россю і Случею; далі на північ простяглася вже лісова смуга й поволі переходила в непролазні пущі Полісся. Сам полянський Київ лежав «у лісі на горах, над рікою Дніпровською» і «був довкола городу ліс і бір великий». Так і видно, що поляни первісне мешкали в польовій (степовій) смузі Росі й щойно пізніше, може під натиском кочових орд, посунулися на північ, приносячи сюди свою первісну назву.

Полянська територія так само як і скількість полянського племени, були невеликі. В часи розселення займали вони, під тим оглядом, останнє місце поміж українськими племенами та їх територіями. А всежтаки саме полянам припала почесна роля державно-творчого ядра, безспірної колиски української державности.

Сам літописець пробує вияснити цю перевагу полянського племени над іншими тим, що коли інші «жили зьвірським способом», то поляни «були мудрі й підприємчиві» (смислені) та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків». В той спосіб хотів літописець підчеркнути культурну перевагу полянського племени, яку завдячували вони може не так береженню старих традицій, як безпосереднім звязкам з культурними народами того часу. Осівши над «великим шляхом з варяг до греків» — Дніпром, у місці, де вливаються до нього найбільші притоки — Припять і Десна, маючи за собою захист лісової смуги, вони дуже скоро ввійшли в культурні й торговельні звязки, до яких іншим українським племенам не було доступу. Вистане сказати, що в полянських руках опинився такий важний осередок, якКиїв, що в ньому здавен-давна скупчувалася торгівля з норманами від півночі, хозарами, а через них і арабами на сході й нарешті з Візантією, а через неї й цілим культурним світом того часу.

Подібно, як стародавній Єгипет був «дарунком Нілю», Мезопотамія завдячувала свій культурний розвиток Евфратові й Тигрові, а велика Римська Імперія свому положенню над Середземнім морем, так і Полянська земля, що стала завязком великої Київської Держави, завдячувала свій розвиток свому географічному положенню, на перехрестю водних і сухопутніх шляхів.

Товар, що спливав до Київа водами Дніпра та його приток, ішов по Припяті у привислянські землі, через західню Двину, Ловать й інші ріки до Балтійського моря, а Десною і Сеймом у землі над Окою й Волгою та Доном. У Києві перехрещувалися теж сухопутні шляхи на Галич і Угорщину через Білгород і Василів, на Волинь і Польщу через Білгород і Корчеськ, на Поволже через Чернигів і Курськ, на Донеччину через Переяслав на південь, до Чорного моря, трьома шляхами, що їх літопис називає — грецьким, соляним та залозним.

Це корисне географічно-господарське положення дало полянській землі провід у Наддніпрянщині, а згодом зробило її осередком великої Української Держави.

Поляни (східні)

Поля́ни або східні поляни — східнослов’янське плем’я (союз племен) VI–IX ст., що мешкало в Центральній Наддніпрянщині.

Назва [ ]

Невідомо, чи є назва «поляни» самоназвою, адже окрім «Повісті минулих літ» в жодних інших вітчизняних письмових джерелах воно не використовується. З огляду на те, що союз з ідентичною назвою відомий на берегах Варти, і саме від нього отримала свою назву Польська держава, Микола Нікольський зробив висновок, що назва швидше за все є запозиченням з західнослов’янських джерел, внесеним до літопису ігуменом Києво-Печерської Лаври Ніконом у XII сторіччі.

а археологічними джерелами, рівень матеріальної культури полян був відносно високим. Літопис також характеризує полян як найрозвинутіше в соціально-економічному відношенні східнослов’янське плем’я. Основою господарства полян було землеробство із застосуванням рала і плуга. Розвинутими були також скотарство, промисли та ремесла.

Вперше поляни згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ». За повідомленням літопису на чолі полянського союзу стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ, що перетворився на племінний центр. На думку деяких дослідників, про полян та їхню землю «Палунь» розповідається у вірменському літописі 7 ст., де також є легенда про заснування Києва трьома братами.

В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося політичне об’єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія. Власне Київське князівство більшої частини 9 ст. посідало доволі скромну за розмірами територію у Середній Наддніпрянщині. На півночі, за р. Тетеревом, за декілька десятків кілометрів від Києва, починалася земля ще не залежного від цього князівства, величезного союзу древлянських племен. На лівобережжі Дніпра рубежі цієї першої Київської держави простяглися на схід лише на 50-70 км. На півдні кордон князівства сягав р. Рось, тобто був за 100 км від Києва. Проте політичний вплив Києва поширювався на велику територію і залежали від неї інші союзи племен, зокрема сіверян.

Київські князі IX–X ст., на відміну від ватажків підкорених ними племен, не використовували титул «князя полян». Літопис пояснює це тим, що з часом «полян» стали йменувати «руссю». Річ у тому, що латинь «rus» (rura, ruris) якраз і означає «поле», «село», «земля» і у широкому значенні — «

країна» (у Таціта і Овідія). Сама назва «поляни», скоріш, походить від старогрецького «πολευω» — «обертатися» (як і «τρεπω» у назві «Треполь») і, що важливо, «бути державним» і «орати». Саме тому Геродот називав це населення «скіфи-орачі». Згідно з традицією древніх — перші землероби були й найліпшими державниками (Легенда про «Плуг Цинцінната»). Дослідники, щоправда, бачать у цьому поясненні пізнішу редакційну вставку. Назву «русь» використовують і іноземні джерела, яким невідоме ім’я «полян». Зокрема, коли розповідають, про морські походи русів проти наймогутнішої держави середньовічного світу — Візантії. Наприкінці 8 чи на початку 9 ст. загін русів на чолі з князем Бравлином штурмом здобула візантійське місто Сурож (нинішній Судак) у Криму, а інше військо, ім’я ватажка якої невідоме, між 825 і 842 рр. заволоділа візантійським містом Амастридою на малоазійському узбережжі Чорного моря. Тоді ж Київське князівство вийшло на міжнародну арену. 839 р. посольство Русі відвідало імператора франків Людовика Благочестивого з пропозицією дружби. Прикметно, що посли називали князя русів хозарським словом «каган» (цар).

Київське князівство стало ядром великої давньоруської держави — Київської Русі. Останній раз поляни згадуються в літописі під 944 р.

Західні поляни [ ]

Окрім східних полян, були ще і західні. Вони проживали на території Західної України.